Похожие статьи:
Ветерани
«Ветерани» — проект українського фотографа Саші Маслова присвячений тим, кого торкнулася Друга світова війна. На думку Саші кожен, хто потрапив у вир тогочасних подій — простий солдат чи генерал, полонений чи охоронець, лікар чи інженер — кожен зробив свій внесок у те, яким ми бачимо і сприймаємо світ сьогодні.
Через 70 років після закінчення найстрашної війни в історії людства фотограф вирішив трошки глибше зазирнути у життя тих, кого вона зачепила. Зроблені ним знімки складаються у своєрідну мозаїку, що об’єднує в єдину композицію долі людей колись пов’язаних страшною трагедією, а зараз таких далеких один від одного.
Робота над проектом тривала 5 років.
Дмитро Верхоляк, Маркова, Україна
Я приєднався до УПА ще дитиною. Тоді я жив у лісі з кількома іншими дітьми і одного разу наш сховок знайшли нквдшники Вони почали в нас стріляти і хоч я й отримав 5 поранень у ногу, все ж зміг втекти. Ніхто тоді не прочистив мою рану і через три тижні в ній позаводились хробаки. Після війни ми продовжували свою боротьбу проти радянської влади. Мене заарештували у 1952 і запроторили у табор в Мордовії на 25 років. Лише у 1980 році я нарешті повернувся до України.
Анна Нхо, Алмати, Казахстан, 1927
У 1937 році багатьох корейців депортували з Радянського Союзу. Мою сім’ю відправили з Владивостока до Казахстану. Ми жили в шатрах і було настільки холодно, що щодня хтось від цього вмирав. Мій дядько не зміг так з цим жити і пішов до Москви, щоб зустрітися зі Сталіним. Вони були знайомі раніше. Ми всі думали, що він загинув, але йому вдалося здійснити те, що він задумав. Він перевдягся злидарем, щоб потрапити в Кремль і таки потрапив і Сталін його згадав. Сталін відправив його допомагати вирощувати рис на Кавказі. Пізніше ми прочитали у газеті, що він нас розшукує і теж поїхали туди.
Імантс Зелтінс, Бауска, Латвія, 1922
Коли німці напали на Росію у 1941 році ми гадали, що вони звільнять нас від радянської окупації. У 1944 Радянська Армія наступала, тоже я приєднався до боротьби проти них. Того вересня мене поранили у бою, тоді 200 латвійцій протистояли атаці 28 радянських танків. Я прокинувся у німецькому госпіталі. Мені ампутували праву руку. У квітні 1945 прийшли американці і звільнили нас. Але потім мене забирали у концтабори Німеччини, Польщі та Росії. Більшість з тих, хто тоді зі мною сиділи, зрештою потрапляли до Сибіру, де проводили десятиліття. Я був один з небагатьох, хто туди не потрапив.
Джек Джей Даймонд, Маямі, США
Мене взяли в полон і моїй сім’ї надіслали телеграму про те, що я зник під час бойових дій у Німеччині. Телеграму отримала моя сестра, тоді їй було 13 років і вона не хотіла засмучувати мою матір, яка на той момент вже втратила чоловіка, тому нікому про це не сказала. Мама дізналася про все пізніше, коли їй надіслали другу телеграму, де повідомлялося про те, що мене взяли у полон. Мене звільнили росіяни у травні 1945 і доправили у Маямі. Але коли я повернувся додому, матері там не було — вона поїхала відвідати родичів у Нью-Йорку.
Мунші Рам, Нью-Делі, Індія, 1921
Я народився у сім’ї фермера. У 1939 Індія приєдналася до війни і я з радістю пішов служити добровольцем. Спершу мене відправили на 6 місяців навчань до Барелі. Нас навчали бути безжальними і боротися до смерті. Потім мене відправили до Європи. На щастя позиції нацистів на той час були вже слабкими. Наш полк здобув перемогу у важливому бої. Час вплинув на мої спогади та на мій зір, але як показує історія успіх був на нашому боці. Потім я залишив службу в армії, почав займатися сімейною справою і ми з дружиною народили двох синів і дочку.
Жан-Жак Одю, Ле-Ман, Франція, 1931
Мені було 13 коли я приєднався до Руху Опору. Одне з моїх завдань було від британців, які відслідкували цілу ескадрилью літаків і хотіли дізнатися, з якою метою їх будуть використовуватиа. Я прогулявся в ту місцину зі своїм повітряним змієм і побачив, що вони були несправжні, зроблені з дерева. Британці на таких трюк відповіли симетрично — скинули на ті літакі такі ж несправжні дерев’яні бомби. Моїх батьків кинули до концтабору у 1943 році, мені ж довелося весь час переховуватися від гестапо. Батькові вдалося повернутися. Матір же відправили до лабораторії для експериментів. 98% жінок вісля такого не виживали, вона ж повернулася. Мати померла у віці 41 років.
Такеока Чісака, Хіросіма, Японія
Одного ранку у серпні 1945 я поверталася додому після нічної зміни на одній з фабрик Хіросіми. Я вже практично відчиняла двері дому коли стався вибух. Прийшовши до тями я відчула, що в мене з голови тече кров — мене відкинуло на 30 метрів. Таким був вибух ядерної бомби. Коли я знайшла свою матір, то побачила, що у неї тяжкі опіки очей. Лікар сказав мені, що їх треба дістати, але у нього не було потрібних інструментів, тому він скористався ножем. Це було пекельне видовище. Після війни я почала працювали в миротворчих організаціях. А вже у шістдесятих, на прийомі в ООН я познайомилася з одним з тих, хто був дотичний до створення ядерної бомби. Він вибачився.
Кен Сміт, Портсмут, Англія, 1922
Я отримав кульове поранення у руку у 1944, тоді я був снайпером. Куля все ще в моїй руці. Ми залізли на гору на хорватському острові Лошинь, щоб влаштувати вибух, але нас там чекали німці, які почали нас обстрілювати. Я знав, що у мене поцілили, рука стала липкою. Пізніше у кущах ми знайшли німецького солдата. Я закинув його собі на плечі і раптом постріл — він застрелився. Я почув як впав його пістолет і подумав “О, матиму сувенір на згадку”. Ми провеслували до нашого судна і у мене була сильна кровотеча, але раніше я вже бачив тих, хто був серйозно поранений і мій випадок не був таким.
Урсула Хоффман, Познань, Польща, 1922
Коли війна розпочалася я була членом скаутської організації Союз польського харцерства. Досить скоро наш рух став підпільним, відомим як “Сірі Шереги”. Ми перенесли свій штаб у ту ж будівлю, де розмістився Артур Карл Грейсер, який керував окупаційним режимом в Польщі. Ми були такими відчайдушними тоді. У 1940 ми почали співпрацю з Армією Крайовою — головною тодішньою силою опору. Ми відповідали за доставку пошти і саботаж. Ми не особливо переймалися безпекою, тож декого з нашої команди викривали і вбивали. Але декому, як, наприклад, мені пощастило вижити. Кілька людей навіть прийшли на мій 90-тий день народження.
Алістер Кормак, Абердін, Шотландія, 1921
Мої батьки тримали перукарню, вони обидва були перукарями. Батько помер коли мені було 11 і жити тоді було важко, а потім я приєднався до Королівських військово-повітряних сил у 1940. На той момент війна вже розпочалася і Черчілль вважав, що Британія повинна мати свою оборонну силу. Тоді було дуже багато добровольців і я був одним з них. Всі ми хотіли потрапити по шотландського підрозділу, але нам не дозволяли, то доводилося якось пробиватися самим.
Марко Врухнеч, Любляна, Словенія, 1922
У 1940 нас окупували італійці, потім пришли німці і угорці. У 1941 році мого батька засудили до 30 років ув’язнення; маму відправили у концтабір, а мене доправили в Італію і ув’язнили там. Пізніше ми разом з сестрою приєдналися до загону партизанів Словенії. Батько втік з в’яниці і ми знову зустрілися у 1945 році. Після війни я повернувся до Любляни і почав пошук своєї дівчини, ми одразу ж і одружилися. Вона теж пережила ув’язнення, її катували. А за 5 днів до того як скінчилася війна я дізнався, що мою сестру вбили.
Нікола Струцці, Рим, Італія, 1923
Я був контролером у Сан Лоренцо коли мене призвали у 1942 році. Я пройшов інструктаж зі стрибків з парашутом і відправився до Тунісу. Але ми туди долетіли, бо наш літак обстріляли. Нас взяли в полон солдати-союзники. З того часу мені довелося побувати не в одному таборі. З табору Касабланки мені пощастило втекти, але мене знайшли у літаку, що мав летіти до Італії. Тоді мене катували електричним струмом. Додому я все-таки потрапив, переховуючись у вантажному судні. Що мене вразило так це те, що моя сім’я ніколи не втрачала надії.
Ічіро Судаі, Такаяма, Японія
Я вступив до загону камікадзе, але війна скінчилася до того як мені дали завдання. Раніше пілоти-камікадзе влаштовували прощальні бенкети, на яких пили саке. Під кінець війни саке вже не було, лише вода. Також сім’ям не повертали рештки пілотів, тому ми зрізали волосся і нігті і надсилали їх своїм рідним з листами. Я не боявся загинути і навіть якби це сталося, отже такою була б моя доля. Тоді всім добряче промили мізки. Після війни я присвятив себе своїм хоббі — складав вірші, вирощував квіти і багато бігав. У мене все ще дуже сильне тіло.
Стюард Хоудc, Нью-Йорк, США, 1924
Я дуже добре пам’ятаю події на Перл Харбор. Ми з братом були на кухні і аж підстрибували від хвилювання. Я хотів бути пілотом і пішов в авіацію в 17 років. Я майже пропустив війну — коли я потрапив до Італії до кінця війни залишалося 2 місяці. Повертатися додому було просто чудово — я знову побачив рідних, повернувся до коледжу. Одним словом, я став танцюристом. Записався на місячні курси Марти Грем і залишився танцюристом на все життя. До 85 років. Коли ти літаєш, ніби якісь чари піднімають тебе над клопотами повсякденного життя. Те ж саме відбувається і коли ти танцюєш.
Герберт Кілліан, Корнойбург, Австрія, 1926
Протягом 12 років я був членом Гітлерюгенд. Не те щоб я був фанатиком, але я дійсно захоплювався цим режимом. У 15 років мене призвали. У 1943 році я був у лавах військово-повітряних сил Люфтваффе. У грудні 1944 я разом зі своїм підрозділом був вимушений пройти пішки з Німеччини до Бельгії, бо всі транспортні шляхи були зруйновані. Ми конали від голоду, полювали на оленів, щоб прогодуватися. Зимовий одяг ми самі шили собі з подушок і штор. Мені пощастило, що я вижив.