Похожие статьи:
10 фактів, які варто знати про «Плем’я» Мирослава Слабошпицького
«Плем’я» — це фільм, який з’явиться в багатьох переліках найкращих стрічок року, а потім і десятиліття, безсумнівно. Якщо суперечки щодо українськості «Людини з кіноапаратом» Дзиґи Вертова не вщухатимуть ще довго, то тут все чітко: українці (знов!) зняли фільм, який увійде в історію як абсолютно оригінальний та інноваційний твір, цього разу — «німе кіно 21 століття».
Вперше фільм було показано в Каннах. Якщо до «Майдану» Сергія Лозниці в Каннах інтерес був величезний зі зрозумілих причин (і підсилений іменем режисера, за яке документалку, власне, і взяли в офіційну програму), то ніхто не чекав ще більшого успіху іншого українського фільму в одній із паралельних конкурсних програм. Крім, хіба що, українців, які знають роботу (і роботи) Мирослава Слабошпицького. Але, здається, навіть так — ніхто й не сподівався на таку сенсаційність, яка поширилася по світових кіношних медіа та фестивалях.
Ось деякі факти, які варто знати про Мирослава Слабошпицького та його шедевральне «Плем’я»
1) «Плем’я» триває 130 хвилин, і за цей час у фільмі не вимовленого жодного слова, немає ні субтитрів, ні закадрового голосу, все спілкування — мовою жестів. Такий задум виник, за словами автора, ще під час його навчання в кіноінституті — саме прийом оповіді без слів, лише мовою знаків, тобто буквально німе кіно. Сам Слабошпицький не володіє мовою жестів, тому в процесі зйомок деякі слова з його сценарію змінювалися для більшої виразності й зрозумілості сюжету.
2) «Плем’я» вже по суті почалося з короткометражки «Глухота» про глухонімого персонажа, який потерпає від свавілля міліціонерів. Цей фільм був показаний на фестивалі в Роттердамі, й тамтешній фонд Хуберта Белса надав грант на найпершому етапі роботи над фільмом — для написання сценарію для повного метра, заснованого на ідеї, вже втіленій у короткій формі в «Глухоті». Давніша інформація про те, що це копродукція з Нідерландами, не зовсім правдива: на ранніх етапах була інформація про співпрацю Слабошпицького з нідерландськими продюсерами, та в результаті “Плем’я” продюсувала “Гармата Фільм” — компанія Валентина Васяновича, відомого українського документаліста (що зняв ще й два художні повні метри, “Звичайна справа” та “Креденс”), який був також оператором фільму. До виробництва долучились і Держкіно та Фонд Ахметова “Розвиток України”.
3) Кастинг пройшли близько 300 осіб — здебільшого з України, Росії та Білорусі, всі непрофесійні актори віком 18-25 років, оскільки сюжет розповідає про новачка інтернату для неповнолітніх із вадами слуху й мовлення, який поволі вливається в місцеву закриту спільноту — як учнів, так і вчителів — котра «у вільний час» перетворюється в злочинне угруповання. Пошук учасників проходив у соцмережах (активними користувачами яких є молодь із такими вадами), спеціалізованих сайтах та через мережу відповідних закладів по всій Україні. Як результат — головний актор Григорій Фесенко з України, головна актриса Яна Новікова — з Білорусі, провідна другорядна роль — у росіянина.
4) Фільм складений із лише близько двох десятків дублів по кілька хвилин, що потребувало складної хореографії — до кожної сцени команда готувалася по тижню. Наприкінці однієї герой кидає в іншого туалетним папером. «Жертва» отримувала по обличчю 90 разів, поки сцену зняли з 17 дубля.
5) За розповіддю Слабошпицького, Яна Новікова не хотіла зніматися у відвертих сценах — доки він не показав їй минулорічного переможця “Золотої пальми” “Життя Адель”, відомого чималим обсягом сцен лесбійського сексу.
6) Зйомки проходили в київській школі, де навчався сам Слабошпицький; декілька сцен також знято в потязі Київ — Львів.
7) “Плем’я” взяло гран-прі Каннського “Тижня критики” та ще два призи в ньому. Далі фільм отримав нагороду федерації кінопреси FIPRESCI “Золотого абрикоса” в Єревані, гран-прі Фестивалю “Зеркало” ім. Тарковського (Росія), Європейського кінофестивалю в Палічі (Сербія) та фестивалю в Мотовуні (Хорватія). Також “Плем’я” увійшло в позаконкурсні програми Карлових Вар, Локарно, Торонто, Сан-Себастьяну та конкурс дебютів Лондона.
8) “Плем’я” може похвалитися величезним міжнародним інтересом, як для артхаусного фільму, і в прокаті. У вересні фільм виходить в Україні, а також у Чехії та Словаччині, у жовтні — у Франції, Данії та Ісландії; права на прокат куплені також для Бенілюксу та Японії, обмежений прокат уже домовлений і в Північній Америці. Переговори велися щодо прокату в інших скандинавських країнах, Великобританії та Латинській Америці.
9) Мирослав, син відомого письменника Михайла Слабошпицького, був названий українським журналом Forbes у липні одним із найвизначніших українських режисерів (другим після Кіри Муратової), значною мірою заочно (незадовго після призів у Каннах, бо ж, мабуть, не всі опитані критики й кінознавці бачили фільм), але цілком заслужено, адже й до цього короткі метри режисера («Діагноз» 2009 року, «Глухота» 2010-го, «Ядерні відходи» 2012-го) зробили йому ім’я участю в топових кінофестивалях, у тому числі в Роттердамі, Берлінале та Локарно.
10) “Плем’я” — це “маст” для всіх, хто розчаровувався в українському кінематографі. Тут немає й натяку на поетичне кіно, привид якого досі терзає вітчизняну кіногалузь. Натомість Слабошпицького порівнюють із видатними австрійськими реалістами Міхаелем Ханеке та Ульріхом Зайдлем.