Похожие статьи:
За що ми любимо Нестайка: спогади вдячних читачів
Мабуть не існує жодної людини, яка б прочитавши бодай одну книжку Всеволода Нестайка не закохалася у його героїв. Ми вирішили згадати свої улюблені книжки і пропонуємо вам приєднатися до нас, залишивши коментар з хештегом #згадуюНестайка. Письменник живе доти, допоки його пам’ятають і люблять читачі.
Таня: В моєму житті є одна книжка, яку я вкрала з бібліотеки. Просто не повернула, сказавши, що загубила. Це була книжка Нестайка «Таємничий голос за спиною». Найсмішніше те, що на той момент я вже виросла і мала б бути поміркованою людиною, але я так довго намагалася зайти збірку з трьох детективно-фантастичних творів, і так хотіла їх перечитати, що вони мені аж снилися, тож коли знайшла вже не змогла повернути.
Однак найулюбленішою моєю книжкою Всеволода Зіновійовича була і залишається друга частина «тореадорів» — «Незнайомець з тринадцятої квартири». І про пригоди, і про любов, і про смішне, і про всі радості дитинства, і про Київ, який здається і не змінився. От зараз перечитала, а останній абзац з цитати, яку хочеться згадати, про київських хіпстерів:)
Цитата з книжки «Незнайомець з тринадцятої квартири»:
Я не можу собі точно уявити, що таке мільйон людей. Але якщо вже уявляти, то уявляти, мабуть, треба київський пляж. По-моєму, там було не менше мільйона. Хто не вірить, хай піде й порахує.
То було схоже на якийсь велетенський базар. Тільки що всі голі і не торгують. Ніколи я не бачив стільки голих людей одразу. Ну, доводилось мені бачити одного, двох, трьох голих, ну, два-три десятки — у лазні. А тут мільйон голих. Аж не віриться, що таке буває на світі.
Древні люди, що ото пекло видумали, якісь були наївні, без усякої фантазії. Хіба то пекло? От київський пляж у жаркий вихідний день — оце пекло! Люди тут справді пеклися, смажилися, шкварилися на сонці. Половина з них лежала голічерева мовчки, без руху, заплющивши очі, мов мертві. Лише по тому, як колихалися їхні животи, можна було зрозуміти, що вони ще живі, ще дихають. Друга половина безперервно щось їла — жувала, ковтала, плямкала губами, пила молоко з трикутних паперових пакетів, пила пиво і лимонад із пляшок. Здавалося, ця половина прийшла на пляж спеціально, щоб попоїсти. І лише незначна частина хлюпалася, купалась у воді. Але цієї незначної частини було досить, щоб витіснити своїми тілами пів—Дніпра води. Ще одна незначна частина весь час кудись ішла. Ішла, переступаючи через тіла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови і таке інше. Але й цієї незначної частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку і метушню. А он — гуп! гуп! гуп! — попід кущами волейбол, стоять кружка і м’яча гупають. І нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб когось по голові вцілити. Різнокольорові м’ячі не стільки у повітрі літають, скільки по піску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то пляжний волейбол.
А он «геркулеси» ходять, повагом, весь час м’язи напружуючи і груди вперед випинаючи. І в кожного на руці номерок на резинці — від гардероба, ніби всі «геркулеси» кимось пронумеровані.
— Здоров, Гарик!
— Привіт, Шурикі
— Чао, Марик!
Це «геркулеси» між собою вітаються, не зупиняючись і голови не повертаючи, щоб не втратити статечність фігури. І всі оці нумеровані індикуваті Марики, Гарики і Шурики відрізнялись од решти людей тим, що були розмальовані татуїровками. Татуїровки були у них де тільки хочеш — на руках, на грудях, на ногах і навіть на спині. І чого тільки не було «виколото»: і кораблі, і орли, і звірі, і жінки, і кинджали, і різні мудрі тексти, наприклад: «Смерть за измену» абощо. Це по-перше. А по-друге, у всіх у них щось висіло на шиї. Такий собі ланцюжок, а на ланцюжку або підківка, або бляха, або якась жіноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нічого, або навіть… хрестик. І дивно було бачити хрестик на грудях, де був виколотий піратський корабель, кинджал та ще й оте «Смерть за измену». Ясно, що той хрестик нічого спільного з богом не мав, що то було просто модно.
«Чого доброго, у них ще попівська ряса в моду може увійти, — подумав я — і ходитимуть тоді київські Гарики у попівських рясах по Хрещатику…»
А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на голові, наприклад), — у нього — лисина, а там, де в людей голо (на спині, наприклад), — у нього густа руда шерсть — як у ведмедя. А він лежить, загоряє. От дивак! Хіба шерсть може загоріти? До тіла ж сонцю крізь ту вовну не пробитися.
А он дід який! Із води тільки-но вискочив і ну гімнастику робити присідає, на руках од землі оджимається, підстрибує — як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках і ззаду голови довге волосся аж до плечей. І усміхається на весь рот, підморгує комусь. Оце дід! Тю! Ви гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у теніс. Чи, як його, у бадмінтон ракеткою вимахує Так вимахує, що аж в очах мигтить. Ого-го! Цікаво було б подивитися на нашу бабу Триндичку з такою ракеткою. Все село б збіглося. А тут ніхто й уваги не звертає.
Інтересні діди й баби в Києві. Якісь хлоп’якуваті. Наче старі діти. А молоді паруб’ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, років по двадцять, не більше. І обидва бородаті. Дива!
Богдан: Моєю улюбленою книжкою була (та й лишається) «В країні сонячних зайчиків». Це була, здається, єдина Нестайкова книжка у нас вдома — бо більшість можна було знайти в бібліотеках. Але в жодній не було таких ілюстрацій! Сонячні і місячні зайчики зачаровували, і я думав, що дійсно можна харчуватися тільки запахами, а ще справді лякали страшні хуліганці Біль Каналія, Джон Дибуль і Том Павук — і страховиська, якими була проілюстрована книжка. Я її якийсь час міг лише листати, розглядаючи малюнки, бо вона була братова — і, мабуть, його теж улюблена: в ній він ховав наклейки чи перебивачки (чи навіть гроші?) — тому рідко дозволяв мені брати. Але коли сам читав, то щось мені в ній показував — малюнки, фрагменти тексту (та й загалом він більше — і завжди раніше за мене — читав Нестайка і, бувало, мені показував щось, від чого ми обидва валялися від сміху). А до неї було багато інших — всі читали «Тореадорів…», «Чудеса в Гарбузянах», «П’ятірку з хвостиком»… Ще малим я розумів, що твори Нестайка — це найкраще, що можна прочитати, бо кращого, цікавішого (і всі інші епітети) просто не існує.
Цитата з книжки «В країні сонячних зайчиків»:
Незабаром вони підійшли до Вежі Сміху. Ця Вежа всередині була вся зроблена з кривих дзеркал. Веснянка мало не луснув од сміху, дивлячись на своє відображення. Ну й чудасія!
Між іншим, Вежа Сміху була не тільки місцем розваги, а й лікувальним закладом.
Сонячні зайчики вважали, що сміх — найкращі ліки від усіх хвороб, і приписували його хворим: п’ять, десять, двадцять хвилин сміху три рази на день — кому скільки треба.
Через те, що самі сонячні зайчики ніколи ні на що не хворіли, лікувалися у Вежі Сміху мешканці Палацу Чарівних Казок.
Та, звичайно, все добре в міру. За півгодини дядечко Ясь вивів Веснянку з Вежі, сказавши, що з незвички одразу стільки сміху може навіть зашкодити.
Микола: Улюбленою книжкою Нестайка для мене, як і, мабуть, для більшості читачів, є «Тореадори з Васюківки». Читав я її десятки раз, знаю чи не напам’ять, зрештою, й досі люблю відкрити навмання і прочитати кілька сторінок. А познайомився я з цим чудовим письменником, коли батьки купили мені «Незвичайні пригоди в лісовій школі». Я їх довго про це просив, бо мені дуже подобалась обкладинка та ілюстрації, але я ще не знав, наскільки цікавою є сама повість. Мені тоді було років шість, читав я вже непогано, і просто ковтнув її за кілька днів. Пам’ятаю, що ніяк не міг визначитись, хто ж мені подобається більше — Колько Колючка (бо мене звали Колькою) чи Кося Вухань (бо вуха мої були, та й є, що вже тут правду таїти, досить таки відстовбурченими). Так і не вирішив.
А вже в досить дорослому віці я вирішив знайти ще один твір Нестайка, який я колись брав в шкільній бібліотеці. Пам’ятав я тільки два прізвища — Спасокукоцький і Кукуєвицький та ще історію про м’яч, який потрапив на балкон до футболіста. Всі пошуки в інтернеті мені нічого не дали, але, на щастя, мені допомогли знаючі люди. Фанати, звісно, вже здогадались, що мова про «Одиницю з обманом». Крім назви цієї книжки, обману в творах Нестайка не було — за це його люблять і любитимуть багато поколінь маленьких і великих дітей.
Цитата з книжки «Тореадори з Васюківки»:
Ява міняв професії, як циган коні. Сьогодні він моряк, капітан далекого плавання. Завтра він геолог. Післязавтра директор кондфабрики («по три кілограми «Тузика» на день можна їсти»). Тоді футболіст київського «Динамо» Тоді художник. Тоді звіролов, що ловить для дресирувальників хижих тигрів, барсів та ягуарів. А сьогодні, бачте, міліціонер.
Я ж — ні. Я як ото вирішив ще у першому класі, що буду льотчиком, так досі держусь, не схибив.
Навіть дід Салимон сказав недавно: «Ти диви, яке вперте!.. Ма’ть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муча вбрикнула!»
Хіба що іноді я не витримую. І ненадовго пристаю до Яви — за компанію. Та й то тільки на таку комбінацію, щоб лишатися льотчиком. Я вже був і морський льотчик, і льотчик-футболіст, і льотчик-художник, і льотчик-звіролов, і льотчик-геолог, і навіть льотчик на кондфабриці, що возить літаком цукерки «Тузик».
Але цього разу я від комбінації вдержався, бо не уявляв собі льотчика-міліціонера — кого ж ти у повітрі затримуватимеш і штрафуватимеш! Чорногузів хіба!
Ні, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком.
